Авторизация
Олеся Мельниченко
34-річна Олеся Мельниченко із Запоріжжя провела 8,5 місяців у російському полоні після оборони Маріуполя. Вона пережила катування в Оленівці та СІЗО Таганрога, а після звільнення повернулася до ЗСУ й стала військовою психологинею. Детальніше – "ЗаБор".
Під час оборони Маріуполя Олеся Мельниченко працювала бойовою медикинею та рятувала українських військових під обстрілами. У травні 2022 року після 85 днів оборони «Азовсталі» вона разом з іншими захисниками вийшла із заводу за наказом командування та потрапила в полон.
За словами Олесі, вона не хотіла здаватися й навіть планувала накласти на себе руки, однак її зупинив командир. Згодом він загинув, а сама парамедикиня опинилася в російських катівнях. Про це вона розповіла в інтерв'ю Суспільного.
Полон в Оленівці: голод, приниження та неякісна вода
Дорога до колонії в Оленівці вже супроводжувалася знущаннями. Полонених змушували чекати в автобусах, забирали їхні речі та принижували під час особистих оглядів.
У камерах перебувало до 29 жінок. Їм бракувало місця, світла й повітря. За словами Олесі, харчування було мізерним, а навіть воду, яку видавали для пиття, не завжди можна було назвати безпечною.
«В якийсь момент принесли воду питну, нібито, а в ній плавають пуголовки. І ти розумієш, що ти в будь-якому випадку будеш її пити, бо як інакше», — згадує вона.
Щоб відволіктися від реальності, жінки читали книжки. Це давало їм змогу хоча б подумки опинятися поза межами колонії.
Катування в Таганрозі та крики за стіною
Згодом Олесю перевезли до СІЗО в Таганрозі. Полонених транспортували із зав'язаними очима та стягнутими пластиковими стрічками руками. У місці утримання жінок змушували годинами стояти в незручних позах, били та карали фізичними вправами.
Олеся розповідає, що побиття стали регулярними. Полонених змушували присідати по 200–300 разів, а після цього на ногах залишалися синці. Купатися дозволяли раз на тиждень, а на короткі прогулянки випускали за умови, що жінки співатимуть російських пісень.
Окремим випробуванням стали допити. За словами парамедикині, російські силовики погрожували їй та іншим полоненим, намагаючись змусити їх говорити те, що було потрібно слідчим.
«Вони знущалися в сусідніх кабінетах над нашими хлопцями і казали: “Якщо ти не будеш говорити, то ми з тобою таке зробимо”. А потім настав момент, коли хлопці кричали постійно. І ти постійно чуєш ці крики і цей стогін. Їхні голоси ще довго після повернення кричали в моїй голові», — розповіла Олеся.
Вона також згадує випадки жорстокого поводження з іншими українськими військовими, яких після побиття повертали до камер. За її словами, в таких умовах людина поступово втрачала відчуття власної гідності та безпеки.
Як Олеся намагалася зберегти себе
Під час перебування в полоні парамедикиня намагалася втримати контроль над власним станом. Коли її змушували ходити камерою, вона рахувала кроки й уявляла, що перебуває в магазині, розглядає товари та відчуває запах їжі.
Згодом ці уявні картини стали настільки реалістичними, що Олеся почала боятися залишатися наодинці зі своїми думками.
«Не залишай мене наодинці у своїй голові, бо я вже відчуваю певні галюцинації», — сказала вона одній із дівчат, які перебували з нею в камері.
Підтримку Олеся знаходила також у спогадах про загиблих побратимів. Вона розповідає, що подумки розмовляла з ними перед сном, а це допомагало їй триматися.
Одного разу наглядач пригрозив парамедикині розстрілом. У відповідь вона сказала, що не боїться смерті, оскільки вже бачила її.
Олесю Мельниченко звільнили наприкінці грудня 2022 року під час обміну військовополоненими. Однак повернення додому не означало, що пережите одразу залишилося позаду.
Після звільнення вона ще кілька місяців за звичкою ходила, тримаючи руки за спиною, а зранку прокидалася о шостій, ніби їй знову потрібно було прибирати камеру.
«Це, мабуть, полегшення. Це не радість. Деякий час — відсутність розуміння, що все скінчилося», — згадує вона перші дні на волі.
Олеся зізнається, що досі не може повністю радіти свободі, адже багато українців залишаються в російському полоні.
«Ми відчуємо радість, коли повернуться всі», — каже вона.
У вересні 2023 року парамедикиня повернулася до лав ЗСУ. Завдяки освіті психологині вона почала працювати з військовими, допомагаючи їм долати психологічні наслідки війни.
Олеся наголошує, що після полону змінюється не лише сама людина, а й її стосунки з близькими. Родинам доводиться заново вчитися розуміти тих, хто повернувся з неволі.
За її словами, важливо визнати пережите насильство й прийняти, що людина стала жертвою знущань. Це складний процес, але без нього важко рухатися далі.
Попри повернення до служби, Олеся вкрай негативно оцінює власний досвід полону й наголошує, що він не гарантує виживання, а супроводжується постійними муками.
